Приватне підприємство ІПМЦ "Бойківська Думка"

І наша родина пережила депортацію

Чимало випробувань випало на долю українського на­роду за час багатовікової його іс­торії. Однією з найтрагічніших і найстрашніших її сторінок були депортації, серед яких і та, яка в 1944-1946 роках охопила землі Лемківщини, Холмщини, Над­сяння та Південного Підляшшя. Ніхто тоді не думав, як важко українцям покидати обжиті те­риторії, домівки, зароблене важ­кою працею майно й свою ма­леньку БАТЬКІВЩИНУ та їхати в невідомість. Серед тих депор­тованих із найзахідніших тере­нів України були й мої родичі.

Ці страшні події вигнан­ня довго, аж до здобуття Укра­їною незалежності, замовчува­лися. Сьогодні з історії Украї­ни дізнаємося, що все відбува­лося для встановлення нового радянсько-польського кордону. «9 вересня 1944 року представ­ники УРСР і Польської Народ­ної Республіки підписали Угоду про евакуацію українського на­селення з території Польщі та польських громадян – із тери­торії УРСР і створили для цьо­го відповідні органи. Протягом 1945-1946 років здійснили обмін населення: з України до Польщі виїхало багато поляків – майже 1 млн, а з Польщі в Україну – 520 тис. українців» (Історія Укра­їни – К.: Літера, 2010 р. с.104). Для пересічного мешканця кра­їни ця інформація – історичний факт. Для мене – це ще й доля моєї родини.

Отож депортація українців із своїх етнічних земель, що зна­ходилися на тодішній території Польщі, була страшною, нелюд­ською та принизливою. Про на­род ніхто не думав. Мої родичі, які були депортовані з Тернави Нижньої в 1945 році, й досі не можуть забути тих страшних по­дій. Їхні спогади переплітаються з великим болем, який довело­ся пережити. Він і досі не вщу­хає. З покоління в покоління пе­редаються перекази про трагіч­ну сторінку моєї родини.

З розповідей, які не раз то­чилися в нашій хаті за сімей­ним столом, знаю, що виселення українців із західної Бойківщини було насильницьким, хоч поши­рювалися тоді чутки, що пере­їзд населення в інші краї здій­снюється добровільно. Органі­затори та виконавці депортації від СРСР та Польської Народ­ної Республіки використовували різні методи впливу – від вмов­лянь і психологічного тиску, че­рез пропагандистську агітацію, шантаж, залякування, і до залу­чення війська.

Доля закинула в круговерть цих подій і мою прабабусю, тоді дванадцятилітню дівчинку Ма­трону, яка народилася в гарній родині Тирисі і Луки Старцу­нів. І досі їй сниться мила сер­цю Тернава Нижня над Сяном, який, мов голуба стрічка, розді­ляв її рідне село. Там залиши­лися могили її батьків:

– Неласкавою була до мене доля з раннього дитинства. У пів­тора року залишилася без бать­ка, а в одинадцять – без мами, – згадує прабабуся Матрона. – Слава Богу, не дав пропасти стар­ший брат Петро Старцун. Вони з дружиною мене прихистили, розраджували та допомагали. Я теж змалечку не цуралася робо­ти, старалася бути в пригоді сво­їм рідним.

Так важко, із страшного ди­тячого сирітства, починався жит­тєвий шлях моєї прабабусі. Але навколо були рідні люди та од­носельчани, які підтримували малу сиротину. Здавалося, що найстрашніше вже пережито, бо що може бути гірше й бо­лючіше, як втрата батьків. Але життя приготувало для неї нові та нелегкі випробування.

– Як грім із ясного неба про­неслася нашим селом звістка про депортацію, – поринає в спога­ди уродженка Тернави Нижньої, тепер мешканка села Сможе, що на Сколівщині, моя 89-річна пра­бабуся Матрона Лук’янівна Ва­сьович, дівоче прізвище Старцун, яка в 1945 році пережила депор­тацію. – Ніхто нас не спитав, чи бажаємо покидати рідну землю. Це було нелюдське вигнання лю­дей із їхніх правічних етнічних українських земель, принижен­ня, позбавлення права власності на землю та все майно.

Прабабуся часто подумки по­вертається в події того страшного дня 1945 року. Вона, тоді дванад­цятирічна дівчинка, скотарила на пасовиську. Пригнавши в обі­дню пору худобу додому, поба­чила, що її рідні дуже засмуче­ні й заклопотані, речі спакова­ні в мішки, а брат з дружиною кудись збираються і їй кажуть готуватися в дорогу. На збори було виділено дві години. Ніх­то не знав, куди саме й чому їх переселяють. На руках у брато­вої заходилася від плачу малень­ка грудна дитина. В селі лаяли собаки, то з одного, то з іншого кутка роздавалося ридання жі­нок і дітей. То й була депорта­ція, про яку вище.

Сім’ї прабабусиного брата тро­хи пощастило, бо в господарстві був кінь, тому змогли взяти біль­ше речей. У кого не було коня й воза, брали лише необхідне.

Фірою доїхали в «Стріки» (напевно село, де перебували, очікуючи потяга, саме таку на­зву запам’ятала прабабуся). Там вдень, біля єврейського цвинта­ря, пасли худобу. Там же перебу­вали аж до приходу «товарняка». Коней, худобу та птицю разом із людьми помістили в товарні ва­гони. З таким «комфортом» діс­талися виселенці в Івано-Фран­ківськ. Обіцяного житла не було. Тут «надали» прибульцям сади, в яких вони «розташувалися та якось перекантувалися» до осе­ні. Був страх перед зимою, адже не мали даху над головою.

– За порадою добрих людей, брат Петро поїхав на Сколівщину, в Сможе, де можна було дістати житло. Ця подорож виявилася успішною – голова сільської ради запропонував будиночок, який потім і став для нього, його сім’ї та для мене, дванадцятирічної, рідним домом. Хоч тяжкі спо­гади виселення ще довго роїли­ся в голові, але ми вже мали дах над головою та й гірська терито­рія нагадувала рідне село Тер­наву Нижню, в якому, на пре­великий жаль, вже не судилося більше побувати, адже, після де­портації, його вщент знищили, – зазначає прабабуся. – Наш рід пустив коріння в Сможому. Тут я вийшла заміж за твого прадіда Івана Васьовича. Тут народили­ся й виросли наші діти, онуки й правнуки. Всіх вас дуже люблю.

І це правда. Прабабуся дуже любить свою велику родину, є її старійшиною та справжньою бе­регинею. Вона називає нас всіх найбільшим багатством. Та воно так і є, бо мої прабабуся й пра­дідусь, Матрона Лук’янівна та Іван Іванович Васьовичі вихо­вали трьох дітей, які подарува­ли їм десять онуків та сімнадцять правнуків. Хіба це не багатство? Радіємо, що дерево нашого роду розгалужується.

Прабабуся Матрона живе за­раз у Сможому в сім’ї разом із нами. Мій батько Василь – її онук, маму Оксану теж онукою вважає. Ми з Ангелінкою – прав­нучки. Всі дуже любимо нашу дорогу бабусю й прабабусю. Її пам’ять береже скарби життєво­го досвіду, якими охоче ділить­ся з нами. Не забуває і про рідне село Тернаву Нижню, якого дав­но нема на жодній карті, але яке ніколи не зітреться з пам’яті де­портованих та їхніх дітей, онуків і правнуків. Про нього, як дзві­нок з минулого, нагадуватимуть спогади очевидців, перекази та ще народна пісня, яку досі спі­вають виселенці:

Ой, там, далечезно, там Сян голубіє,

У Тернаві Нижній вже ніхто не жиє.

А ми Нижню Тернавочку досі пам’ятаєм,

Свою рідну сторононьку в сер­деньку тримаєм.

Христина ГАЙДУК, студентка-практикантка НПУ ім. М. Драгоманова.

Фото з архіву автора.