Приватне підприємство ІПМЦ "Бойківська Думка"

«Чия правда, чия кривда і чиї ми діти» (Т. Шевченко «До Основ’яненка»)

Всі звикли починати розповідь про генія українського народу з біографічних даних та початку творчості поета, митця і художника. Але нині Гугл і Вікіпедія розкажуть це широко і детально, правда, холодно і сухо. То, власне, я б хотіла донести до читача дещо інше.

Коли дивився в вічі ти Шевченку?

Проймався змістом його дум тяжких?

Чи марно в кабінетах, і на стінках

Портрет його запилений висить?

Зверни свій погляд, любий укра­їнцю,

На генія, що славлений в віках,

Пророка, що животворящим словом

Запалює вогонь борців у нас.

Читать Кобзар не можна. Пе­режити!

Пройнятись треба силою пера,

Черпнути криці і упитись

Залізним духом волі і меча!

Веде Героїв правди добувати,

Нескореним лишатися в світах!

Не маєш права, люде, забувати

Шевченка Тараса святе ім’я!

То недаремно нині у мене, звичайого обивателя, з серця ви­пливають такі рядки. Бо спитай­те зараз ту немалу, левову частку «насєлєнія» в Україні про жит­тя і творчістьТараса Шевченка, його спадщину, приклад одвічної боротьби з облудливим ворогом, його затятого несприйняття об­разу убогого жебрака українця…

Спитайте, чи знають хоч ря­дочок його віршів, поезій, наві­чно закарбованих в Кобзарі. Ні, відповіді не почуєте, хіба якесь недолуге «блеяння» на кшталт, «А шо он такого сдєлал для страны или, допустим мєня, лічно, шоб я єго учіл?».

А спитаймо себе, тихо, в душі, а чи ми достатньо знаємо? Чи не є образ Шевченка для сьо­годення дещо деклараційним і, навіть, на сленгу молоді – «за­їждженим»?

Так, гірка правда. Манкуртів більшає, сірі будні присипає трух­лявою духовного забуття, страш­ного збайдужіння, невідання і не­знання. Але прокиньмося! По­стать ВЕЛЕТА духу століття тому волала до нас:

«Схаменіться, будьте люде, бо лихо вам буде…»

Так і сталося. Ой нищили, століттями нищили народ сатра­пи московськії, впивалися кров­цею людською сповна. Аж коли, знущання сягло краю: повстава­ли та кайдани рвали!

Здобули Незалежну Україну, оживилися, розтопили зневіру. Та єдності, смілості ще досі бракне нам, українцям. Поплелася па­вутина брехонь, словоблудства від влади до влади, срібло, зло­то очі вкрило, забагато стало…

Щось зарано ми духовно змар­ніли, втратили пильність, опусти­ли руки. А московити не дріма­ли і швидко руки хотіли зв’язати нам знову…

Лиш молодь, яка має ще сві­жі сходи Шевченкового слова, вибухнула на Майдані, де зго­дом з новою силою заклекота­ла наша гідність, а Герої, спо­движені Шевченком, віддавали своє життя за свободу і продо­вжують здобувати нам мир!

І нині, зараз, в цю хвилю, за­думаймося: чи стане снаги втри­мати крихку Незалежність з «во­рогом бєз разніци»» у нашому тилу, чи, врешті, без ЙОГО «За­повіту», наситившись матеріаль­ними речами, розсипавшись у пошуках долярів по світах, по­кинувши дітей напризволяще у духовному становищі? Чи втри­маємо державу?..

«Умийтеся! Образ Божий

Багном не скверніте.

Не дуріте дітей ваших,

Що вони на світі

На те тілько, щоб панувать…

Бо невчене око

Загляне їм в саму душу

Глибоко! Глибоко!»

«Кобзар» – є найкоштовнішим дороговказом для наших сучасни­ків. Ця книга має бути настіль­ною. Її треба осягати, нею треба напуватись, очищатися і освячу­ватися. Шевченко був справжнім Пророком нації. Він чітко бачив крізь віки. Його слово було прав­дивим, проникливим, гострим, як лезо і ранило вражу кров до нестями. Його сміливість напо­вал збивала пиху недругів.

Тараса лякали, ув’язнювали, мордували, намагалися зламати, підкорити, знищити, та, намарне. Дух Шевченка є незнищенним!

І на київському Майдані, і на сході України у війні, Шев­ченко кличе, сподвигає, моти­вує і надихає! Його портрет – то є Ікона української нації, а слово – меч, який прошиє сві­домість ворогів!

Шевченка називають Великим Пророком та Кобзарем. Багато віків українські кобзарі несли до людейнайдорожче духовне ба­гатство – народну пісню, віру, щиру любов до ближнього, лю­бов до рідної землі. І тоді ніхто не забував, що таке віра, воля, самовідданість, відвага, працьо­витість, творчість, щирість. Ця традиція має мати продовжен­ня у наших селах і містах, на­родних домах, бібліотеках, у ху­дожній самодіяльності, у хорах та фольклорних колективах, драма­тичних гуртках на заході, сході, півночі і півдні України!

Постать Тараса Шевченка зобов’язує трепетно боронити свою державу, постійно вчити­ся, вдосконалюватися, збагачу­ватися духовно, берегти рідну мову, любити рідну землю та­кою, яка вона є.

Ще багато, браття, маємо зро­бити для того, щоб мати за честь носити звання достойне нащад­ків Шевченка.

Тетяна ЗІНКЕВИЧ,

директор Історико-краєзнавчого музею  «Сколівщина» КЗ  Сколівської міської ради.