Приватне підприємство ІПМЦ "Бойківська Думка"

Співаними рядками про Сможе

Моє рідне село називають скарбничкою коштов­них скарбів бойківської культу­ри. Особливо безцінними є ко­ломийки (співані) – дворядко­ві народні пісні Бойківщини. Їх співали на вечорницях, весіллях, сільських гуляннях, під час ро­боти в полі, лісі, на сінокосах і навіть на ярмарках. За слова­ми старожилів Сможого, плека­лися коломийки поколіннями. Й досі горяни не перестають їх укладати. Ці короткі купле­ти часто творилися спонтанно, запам’ятовувалися й передава­лися з покоління в покоління. Серед них – чимало таких, які відтворюють історію, культуру, побут і традиції краю. Бойкині з давніх-давен любили прикра­шати своє вбрання вишивкою, що свідчить про популярність у нас ужиткового мистецтва виши­вання. Також дівчата й парубки гарно співали. В коломийках, які згадуємо, вжито діалектні слова, отож, під кожним окремим ку­плетом чи їх в’язанкою, пропо­нуємо словничок.

Ой, які у нас гуляння молодь ісправ’яла,

Як завели коломийку вся Смо­жа співала.

Нихто ліпше ни заспіват, як смо­жанські дівки,

В них сорочки вишивані, щи фай­ніщі півки.

(Тото – то, ісправ’яла – від­значала, файніщі –кращі, півки – фартухи, запаски).

І зараз мої односельчани зга­дують перекази старожилів про те, що в 1760 році село Сможе отримало Магдебурзьке право та статус містечка. Тут два рази на рік відбувалися великі ярмарки. Про це написано одним абзацом у книзі «Історія міст і сіл УРСР» (Львівська область, с.719). Немало цікавого про ті далекі старі часи донесли до нас бойківські коло­мийки. Я згадаю тільки декіль­ка тих, які записані школярами в 70-х роках минулого століття від учителя з Долинівки Василя Гентоша. В них теж зазначаєть­ся, що Сможе було містечком. Ось як співала колись дівчина, яка родом із Самбора. Ймовір­но, це її авторська коломийка:

Ой, чи є ж тото ріжниця, чи з міста, чи з села,

Вби лиш рянна була дівка, крас­на та весела.

Ой казали, що то Сможе міс­течко малийке,

Віддаламся, то, як село, вели­ке краснийке.

Тото ни Львів , ни мій Самбір і навіть ни Сколе,

Але тутка дуже файно, зелено довкола.

(Ріжниця – різниця, тото —то вби – щоб, рянна – роботяща, красна – гарна, малийке – ма­леньке, віддаламся – вийшла за­між, краснийке – гарненьке, фай­но – гарно).

В сможенських коломийках – словесні перли людського бут­тя, глибинне джерело знань про свій край, фантазія, почуття й та­лант бойків. А ще тут – унікаль­ний карпатський діалект, як ми пересвідчилися вище, який пе­редає колорит минулого й го­вірку горян.

«Коломийки – ніби розси­пане намисто з перлів», – писав Іван Франко, який неодноразово бував на Сколівщині. Саме ко­роткі пісеньки завжди правди­во відгукувалися на найрізнома­нітніші події, що відбувалися в гірському краї. Прикладом мо­жуть слугувати ті, які розповіда­ють про ярмарок у Сможому, що й в кого купували та що прода­вали місцеві селяни:

Ми в неділю з вітцьом мойим тай ярмаркували,

Три овички й доста вовни нім­цьом відпродали.

Купилисьме куделечку й кожуш­ки краснийкі,

Підеме на вечорниці – дівки мо­лодийкі.

(З вітцьом – з батьком, крас­нийкі – гарні, молодийкі – мо­лоденькі).

Рядки пісні, що вище, за­свідчують, що таки відбувалися в Сможому торги й там сможа­ни продавали живність із свого господарства, в даному випад­ку – овець. Та то й не дивно, бо колись у наших горах було до­бре розвинуте вівчарство. Наші бабусі й дідусі кажуть, що воно «годувало, одягало та взувало го­рян». Те, що вовну в них ку­пували німці, підтверджує той факт, що неподалік Сможого були німецькі колонії – Анна­берг, Карлсдорф та Феліцієнталь. Німці-колоністи були добрими майстрами, ковалями, кравця­ми та ремісниками:

А німицькі майстри файно май­струют і куют,

На ярмарку реманентом вни свойим гандлюют.

Мої татко си придбали стру­мент до майстерки,

І чоботи, й ходачата, а мам­ці дві терки.

(Реманент – тут знаряддя пра­ці, гандлюют – торгують, стру­мент – інструмент).

Ще в одному куплеті йдеть­ся про те, що горяни вигодову­вали в себе у господарстві волів, обробляли ними землю, прода­вали їх на ярмарку:

Мої дідо на ярмарку волики про­дали

Та уйкови нову хату навесні за­клали.

(Уйко – дядько).

В наступній коломийці сло­весно проілюстровано традиції весняної оранки та особливе став­лення до домашніх тварин. Ста­рожили кажуть, що «перед почат­ком оранки вся сім’я збиралася в хаті, запалювали свічки, мо­лилися, давали волам по шмат­ку хліба, посипаного свяченою сіллю», і аж тоді відправляли­ся в поле:

Засвітили свічі в хаті, збира­ються в поле,

Кроп’ят вола свяченицев, няй ланно пооре.

Треба волів удосвіта файно го­дувати,

Уби они були сильні оранку за­чати.

(Свічі – свічки, кроп’ят – кро­плять, свяченицев – свяченою во­дою, файно—гарно, уби – щоб, зачати – почати).

Колись у селах не було вечо­рів відпочинку та дискотек, де б молоді люди могли знайомитися. Але були вечорниці. Вони від­бувалися весело, з жартами, му­зикою, піснями, танцями й час­туваннями. Також дівчата при­носили собі роботу – пряли та вишивали. Згадку про ці події теж донесла до нас коломийка:

Зачалися вечорниці, прийшли відданиці,

Бдут ліпити пиріжечки в хаті з молодицев.

А як прийдут легіники, бдут їх годувати,

Співаночков пиріжечки станут присмачняти.

Дівочки бдут вовну прясти, бдут і вишивати,

Вби ся лигіням краснийким нись­ка сподобати.

(Зачалися – почалися, відда­ниці – дівчата на виданні, крас­нийким – гарненьким, ниська – сьогодні).

Як бачимо, коломийки, які я взяла за приклад, розповіда­ють про конкретні події в селі Сможе, які відбувалися в пер­шій половині ХХ століття. Зга­дано також давнішу добу, коли село стало містечком. Ми пере­свідчилися, що малі фольклор­ні жанри з далини років доно­сять до нас минувшину міст і сіл, змушують заглибитися в неї, ви­вчати, аналізувати, створювати збірочки, щоб «ця славна співа­на культура й історія гірського краю не розгубилася».

Шановні наші читачі! Люд­ська пам’ять кожного населено­го пункту нашого гірського краю зберігає чимало різних коломи­йок. Записуймо ці унікальні пер­ли, щоб вони не канули в небуття!

Христина ГАЙДУК, студентка-практикантка

НПУ ім. М. Драгоманова.