Приватне підприємство ІПМЦ "Бойківська Думка"

Священники УГКЦ – духовні наставники українських національно-визвольних змагань

У Галичині, в нелегкі часи сталінського тоталітарного режиму (50-ті та початок 60-х років минулого століття), примусової колективізації селянських господарств і насадження комуністичної ідеології, на долю селян випали страшні випробування. Протистояв цьому український національно-визвольний рух ОУН-УПА, осторонь якого не були й священники УГКЦ.

– Служачи Господу, духовен­ство населених пунктів Галичини дбало про спасіння свого народу та демонструвало свою держав­ницьку позицію. Їхні ревна хрис­тиянська віра, милосердя, патрі­отизм, долучення до національ­но-визвольних змагань зміцню­вали духовний спротив народу комуністичній системі, підтри­мували селян та українських по­встанців матеріально й духовно, допомогли багатьом із них уник­нути загибелі, – зазначають не раз на урочистих зібраннях те­перішні отці церкви Різдва Пре­святої Богородиці м. Сколе. – Саме про це йдеться в романі-трилогії «Повстанці» сучасного українського письменника, уро­дженця села Солтиси Мостись­кого району, багаторічного меш­канця міста Сколе – Ярослава Андрійовича Міхняка.

Нещодавно, у видавництві «Каменяр», вийшла друга час­тина роману-трилогії «Повстан­ці» – «Повстанські звитяги», у якій автор розкриває головну суть політики радянської вла­ди, що полягає в колективіза­ції одноосібних заможних гос­подарств, боротьбу радянської влади з українськими партиза­нами, діяльність НКВС та пар­тійно-державної влади, які взяли під жорсткий контроль всі сфе­ри життя прикарпатського регі­ону; свавілля спецслужб і репре­сивно-каральних органів, арешти упівців і селян, виселення укра­їнських сімей у Сибір… І знову ж таки – протистояння простих селян, духовенства та партиза­нів УПА цій страшній системі.

– В романі описані останні потуги горстки підпільників – повстанців, які не хотіли пере­ходити за кордон, здаватися во­рогу та зрадити присязі, чини­ли відчайдушний супротив вла­ді, сподіваючись на чудо, тобто на США, які мали розпочати ві­йну з СРСР. За таких умов, по­встанці сподівалися разом, спіль­ними силами з національно-сві­домими українцями, здобути не­залежність України, – зауважує автор книги.

У творі також відтворено чима­ло реальних подій. В центрі уваги – різноманітність і повнота жит­тя українців, їхні благородство, шляхетність, висока християн­ська мораль, пам’ять про геро­їв, що відстоювали державність України, та інші чесноти, які та­їло в той час українське галиць­ке село. Все це підтримувало ду­ховенство.

Наприклад, у книзі йдеться про святкування Зелених свят у селах Ніговичі та Солтиси ко­лишнього Крукеницького райо­ну. Майже всі селяни та чима­ло гостей прийшли до церкви на святкову Літургію.

В той час людей у селах було багато, адже переважали багатодітні сім’ї, які жили відносно добре.

Кожен господар мав свою господарку й землю. І кожен над усе любив Україну…

Саме тому автор переконливо доводить тяжіння українського народу до своєї державності та велику підтримку цих устремлінь духовенством УГКЦ, яке було пе­реконане, що найвищою цінніс­тю народу є незалежна держава та пам’ять про тих борців, які від­дали за неї найдорожче – своє життя, й, безперечно, допомога та сприяння тим, які відстою­ють незалежність. Ось епізод із роману, який засвідчує ці слова:

«Після Служби Божої, за тра­дицією, селяни та гості, в супро­воді церковної процесії, співаю­чи, прийшли до символічної мо­гили Українським січовим стріль­цям, яка знаходилася на краю села Ніговичі. Отець Іван від­правив панахиду за загиблими. Відтак відбулося віче. Промовці говорили про минулі та сучас­ні проблеми в Україні, світі та про українських повстанців, які якраз у той час підійшли до свят­кувальників від сусіднього села Судковичі та мали йти рейдом до Рудок на збір. Зав’язалася жва­ва дискусія між учасниками віче й прибулими. Відтак повстанці роздали селянам листівки та па­тріотичні книжки й пішли в село Солтиси на празник до Василя Гавдановича. Після гостини, в супроводі молоді села, направи­лися до Рудок. На той час діль­ничний міліції та стрибки до по­встанців не підходили й опера­тивна група енкаведистів із ра­йону не приїжджала. Все було добре. Але згодом ситуація до­корінно змінилася: влада заборо­нила проводити панахиди та віче біля символічної могили. Її роз­рушили і знищили. Райкомівці та сільські «активісти» далі активно агітували про створення колгос­пу в селі, якого люди боялися і, звісно, не хотіли туди вступати. Жаль було розставатися зі сво­єю землею – годувальницею».

Чимало подій, відображених в романі, засвідчують, що для енкаведистів-оперативників не було нічого святого. Навіть на саме Різдво 1950 року вони не­сподівано, з автоматами, вдер­лися до церкви. Командир опер­групи винищувального батальйо­ну майор Максимович наказав отцю Івану припинити «балаган», а всім людям йти до клубу на збори, на яких розглядали пи­тання щодо створення колгоспу. Таке нахабство, звичайно, зди­вувало та обурило священника й вірян. Отець Іван лагідно про­сив майора Максимовича дозво­лити закінчити Службу Божу. Та на енкаведистів прохання свя­щенника та селян не вплинули: вони зачинили отця в паламар­ні, у вірян відібрали хоругви та кинули на долівку. Штовхаючи дулами автоматів, погнали народ до клубу. Цей факт свідчить, що вороги народу відкрито зневажа­ли церкву, вважали себе атеїс­тами, а релігію – міфом. За що згодом і поплатилися.

Нелегко було радянським упо­вноваженими переконати народ на добровільну колективізацію сільських господарств. Отож не так швидко комуністам вдало­ся організувати колгоспи. Піс­ля зборів, про які вище, вони з нічим подалися до району, а люди, задоволені, пішли додому.

Про випадок, що трапився на Різдво в церкві, та про збо­ри щодо колективізації було по­відомлено повстанців і вони по­чали діяти. Влада вживала шале­ний тиск на селян названих та інших сусідніх сіл району, вда­валася до хитрощів. Автор опи­сує, як заарештували невинних сільських хлопців, називаючи їх бандерівцями. Народ був у від­чаї. Щоб їх не судили, селяни погодилися підписати заяви до колгоспу… І хоч повстанці бо­ролися проти створення колгос­пів, як могли, але підступності й злодіянню ворогів годі було протидіяти.

Доступний, щирий, розваж­ливий і достовірний стиль опо­віді автора дає можливість чи­тачеві не тільки збагнути розу­мом, але й відчути серцем тра­гічність подій колективізації та беззахисність галицьких селян пе­ред цим страшним злом. Насто­рожує в романі той факт, коли райком партії вирішив вислати із села в Сибір так званого курку­ля – заможного селянина Кири­ла Затоського, якого вважав «во­рогом народу». Після Різдвяних свят його донька мала виходи­ти заміж і батьки готувалися до весілля. Голова сільради, як на зло, не хотів реєструвати шлюб молодих. Щоб вберегти Ната­лію від Сибіру, батьки наречених старалися, аби їхні діти якнай­швидше одружилися. Просили отця Івана повінчати молодих, але він, без реєстрації шлюбу в сільраді, не мав на це права. Чи­мало пережили родини молодят. І все ж, світ не без добрих лю­дей. Весілля відбулося і наречена була врятована від поневіряння в далекому й холодному Сибірі.

Також автор ретельно опи­сує в романі про нелегкі життєві проблеми Володимира Коваля. Його сина Степана – повстан­ця «Щуку» підступно вбили ен­каведисти. Тіло покійного дру­зі викрали і батько привіз його увечері додому. Переховували в стодолі. Виникла проблема по­ховання повстанця. Окремі свя­щенники відмовили, бо за це їм грозила тюрма. Навіть не нава­жився хоронити племінника брат Володимира Коваля – отець Пав­ло. Згорьована від трагедії роди­на вийшла на отця Дмитра, син якого Йосиф був у повстанцях. Він похоронив вбитого. Безумов­но, священник, про якого мова, – сильна особистість, що навіть у найважчих обставинах, коли на нього чатує небезпека, чинить так, як йому підказує совість.

Історія України доводить, що чимало учасників національно-визвольних змагань були синами священників.

Читаючи роман, переймаєш­ся долями героїв, починаєш ми­моволі дивитися на події очи­ма кожного з них. Насторожує свавілля спецслужб у ставленні до селян. До речі, священники теж разом із народом переживали труднощі. Енкаведисти, під час облави в селі, шукаючи повстан­ців, заарештували отця Дмитра, підозріваючи, що його син Йо­сиф перебуває, як вони казали, в бандерівцях. Отож священника кинули в брудну й смердючу ка­меру КПЗ, що була битком на­бита арештованими за різні зло­чини, та ще перебувало тут п’ять священників, які не хотіли пе­реходити на православну віру. Енкаведисти вчиняли тяжкі тор­тури, щоб отець Дмитро видав сина. Але він не зламався. Від­так вони спеціально, посеред ночі, випустили отця, аби він у дорозі «пропав», але добрі люди допомогли священнику благопо­лучно дістатися додому.

Хвилює в книзі факт звіря­чого ставлення енкаведистів до отця Івана Масляника із села Зав’язанці, якого кинули в ка­меру дуже побитого – ледве жи­вого, та пригрозили, що, якщо не перейде на православну віру, то живим від них не вийде. До речі, його син Роман теж був у повстанцях… Знущання над отцем викликало страх і велику триво­гу серед селян та священників, що дуже негативно вплинуло на окремих із них. Священики по­радилися і, щоб уникнути звіря­чих катувань та зберегти життя, вирішили перейти на православ­ну віру. Отець Масляник, як ба­гато інших і, в тому числі патрі­арх Йосиф Сліпий, не зрадили своєї віри, за що були засуджен­ні на тривалі строки позбавлен­ня волі. Це надто трагічна істо­рія, яка заслуговує на увагу та глибокі роздуми читача.

Як засвідчує сюжет книжки, священники підтримували національно-визвольний здвиг матеріально та впливали на нього духовно й морально.

Цікаво описано в книжці свят­кування повстанською боївкою Паски. Українські партизани до цього свята готувалися таємно. До церкви села Кропивники при­йшли разом із селянами. Повідо­мили умовним знаком про себе отця Івана, який їх висповідав і постійно стежив, щоб не по­трапили до церкви переодягне­ні енкаведисти чи їх «сексоти». Він дуже хвилювався за повстан­ців. Переживав, аби енкаведис­ти не перешкодили урочистості й святковості Святої Літургії та щоб не пролилася на Велико­дні свята повстанська кров. Оче­видно, молитву отця Івана почув Господь і все пройшло благопо­лучно: повстанцям отець освя­тив паски, а згодом вони щас­ливо відсвяткували в криївці Ве­ликдень.

Зустріч на сторінках роману з отцем Дмитром і його націо­нально-свідомою родиною ви­кликає велику гордість за цих людей. Селяни мали на кого рів­нятися. Священник заготовляв продукти для повстанців та пе­ріодично передавав їх до визна­ченого місця. Часто їх забирали повстанці, які приходили з його сином Йосифом додому прові­дати батьків чи з інших причин.

Цікаво описується в книж­ці про те, як отець Дмитро зро­бив у себе в господарстві кри­ївку для сина, щоб було де схо­ватися, коли приходив із побра­тимами. Криївка була настільки вдало замаскована, що енкаве­дисти чи дільничний, «які час­то приходили до отця Дмитра шукати сина Йосифа і робили трус», її не помічали. Схованка неодноразово рятувала повстан­цям життя.

Надзвичайно драматично роз­вивалися події, коли, за донесен­ням «сексота», енкаведисти вия­вили та розбили криївку станич­ного «Буя», а тяжкопоранених, сина отця Дмитра – Йосифа, по­встанця «Мамая» – референта пропаганди та сусіда «Кармелю­ка» – надрайонового провідни­ка, забрали до лікарні та прово­дили слідство. Отцю Дмитру та їмості загрожував Сибір, а сино­ві та його побратимам – смертна кара. Варто прочитати, як смі­ливо й мудро священник ряту­вав Йосифа та його побратимів.

В книзі є чимало інших епізо­дів із життя священників – капе­ланство, духовне наставництво, переховування та всіляка підтрим­ка повстанців, що, бувало, ко­штувало духівникам навіть життя.

Сюжет роману засвідчує, що життя селян, сповнене небезпек, зрад, втрат, болю і страждань, не знищило віри в перемогу над ворогом.

«Дякуючи священникам, волі Господній, патріотизму та любові до рідного народу, повстанці змогли довго триматися та вести боротьбу за незалежність України. Їхні національно-визвольні потуги не пропали даремно.

– Минув час і з волі Господа ми здобули незалежність мирним шляхом. Тепер її треба пильно оберігати й мудро вести політику та економіку, мати добру армію, яку виховувати на засадах прин­ципів УПА для оборони від во­рогів, які все ще не можуть зми­ритися зі втратою України й далі нахабно лізуть на наші землі», – констатує Ярослав Андрійович.

На незламній мужності та героїзмі вояків УПА виховуємо молоде покоління. Тільки такі безстрашні та мужні воїни, якими були повстанці, можуть захистити нашу Україну

Роман, про який мова – над­звичайно цікавий, багатоепізод­ний, інтригуючий, наповнений мотивами українського патріо­тизму та високої християнської моралі. В ньому – дійсні й ви­гадані імена героїв, реальність і домисел автора. Саме тому й читається з великим інтересом. На його сторінках читач знайде відповіді на запитання про роль і місце УПА в національно-ви­звольних змаганнях за волю Укра­їни та вагомий внесок у цю бо­ротьбу священників УГКЦ.

С. ПОТІЧКО.