Приватне підприємство ІПМЦ "Бойківська Думка"

Оксана Радевич-Грабовська: «Мої вірші – це щось космічне»

Її поезія – щира, прониклива, віддає свіжістю думок, вирізняється витонченістю, відвертістю та завжди влучає в ціль. Поетесі притаманна особлива сила почуттів, вміння знаходити навіть у простому й малому – прекрасне, величне й неповторне.

Це про Оксану Радевич-Гра­бовську – нашу землячку, об­даровану поетесу, неординарну мисткиню художнього слова, ав­торку багатьох сценаріїв до свят, унікальних поетичних творів, до яких відомі композитори пишуть музику, співачку, талановиту вчи­тельку української мови та літе­ратури, інтелектуалку, інтелігент­ку, активістку культурно-просвіт­ницького життя села Тухля та Сколівщини, неординарну осо­бистість, закохану в музику, піс­ню, літературу та мистецтво. Сво­єю поетичною творчістю Окса­на Ярославівна яскраво засвітила незгасне вогнище любові, ніж­ності, вірності, правди, неско­реності, фантастики та філософ­ських роздумів. Ми зустрілися з поетесою та попросили її роз­повісти читачам часопису про шлях до творчості, перші вірші та про ту чудову її поезію, яку так

люблять наші читачі.

Оксано Ярославівно, знаю, що Ви давно пишете поезію. Ска­жіть, будь ласка, коли вперше за­полонило Вас відчуття потреби віршувати? Це було ще в дитин­стві, чи вже в більш зрілому віці?

– Почала писати я ще в школі, адже бути школярем – це досвід і навіть виклик. Різними шляха­ми цей досвід проникає в твор­чість, а вірніше – живить її. Пер­ше, що почала творити – це жар­тики про вчителів. Вміла «ви­хопити» з їхнього життя щось особливе й цікаве. Ці віршики, в формі коломийок, викликали сміх у тих, хто їх читав. Через це я навіть кілька разів «стояла за дверима класу». Тепер роз­повідаю про це своїм учням. А от п’ятикласницею вже склада­ла дитячі віршики про улюбле­ного собаку Пірата. Про перше юнацьке захоплення – також мої перші творіння.

Як сім’я ставилася до Ва­шого хобі? Можливо в родині були талановиті особистості, від яких Ви успадкували цей дар?

– Моя сім’я про це майже ні­чого не знала. Я ж вважала, що моє хобі – це дурниці та щось не зовсім серйозне. Навіть тоді, коли присвячувала вірші мамі й сестричці, то не зізнавалася, що вони мої, авторські. Думала, що це соромно такою бути. Щодо успадкування таланту, то моя ба­буся була неординарною і твор­чою жінкою, вміла майстерно й вишукано шити одяг й складати коломийки. А ще ми її вважа­ли особливою берегинею нашо­го роду. Напевно від неї я щось успадкувала. Досі вона слугує для мене за приклад мудрості, роз­важливості та стійкості. Також у нашій родині з давніх-давен люблять пісню й музику. Діди були мастаками складати веселі коломийки та грали на музич­них інструментах.

Як Ви можете описати про­цес написання своїх віршів? Яким чином вони до Вас приходять?

– Тут справді важко відпові­сти. Мої вірші – це щось кос­мічне. Перші були про кохан­ня… Інколи вночі я прокидаю­ся та пишу один рядок або ж за пів годинки творю цілий вірш. Коли зранку читаю нічні творін­ня, то не завжди усвідомлюю, як це зробила. Навіть зараз, пере­читуючи старі твори, не вірю, що це написала я.

У Вашій творчості поезія не­розривно пов’язана з музикою. На­приклад, пісня «Усміхнися, мамо» це спільна робота з Наталією Май. Як прийшла ідея покласти власні вірші на музику?

– Я завжди кохалася в музи­ці і любила співати. Дуже бага­то зараз написаних мелодій, але все «застигло в повітрі». «Усміх­нися, мамо» вийшла через ініці­ативність команди Наталії Май, яка запропонувала мені надісла­ти свої вірші. Обрали тоді той, який підійшов до вже написаної мелодії. Так і народилася пісня «Усміхнися, мамо».

Як нам відомо, Ви також вели гуртки для своїх учнів, де ді­лились досвідом та вчили їх тон­кощів письменства. Чи проводи­те такі заняття зараз?

– Так, колись я вела такі гуртки. Була молода та амбіт­на, а дітям це теж дуже подоба­лося. Пам’ятаю, як у гуртку ді­вчата, що ніколи не віршували, Лідія Мечержак та Іванна Тка­чик, написали патріотичну пое­зію. За свої вірші вони отрима­ли перші місця в творчих кон­курсах у районі та області. Так все починалося.

Серед Ваших учнів є почи­наючі поети або поетеси? Якщо так, то чи часто вони ділять­ся з Вами власними творами та звертаються за порадами?

– Мій клас дуже таланови­тий. Навіть хлопці, які позиціо­нують себе як математики, почи­нають складати вірші про зиму, квіточку чи сніжинку. А Соло­мія Мельник, Валентина Чуді­йович та Валентина Плечій – це неймовірно талановиті дівчатка, які залюбки пишуть вірші.

Щодо Вашого творчого до­робку, чи все вийшло так, як мрі­ялось? Та чи є у Вас творчі пла­ни на майбутнє?

– Насправді, не мріялось. Ба­гато моїх віршів надруковано в різних альманахах та пресі. Три роки тому відомий франківський поет Присяжнюк зателефонував мені вночі та запропонував ви­дати збірку, але я досі не нава­жилась. Я не люблю славу, хоча, можливо, колись я дозрію і на­важуся.

Але ж Вашими віршами зачи­туються шанувальники поетично­го слова в Фейсбуці, читці з вели­ким задоволенням читають їх на сцені, друзі цитують у розмовах.

– Звісно, приємно, коли чи­тач читає твої вірші, а стократ приємніше, коли він послугову­ється ними в живій бесіді.

Ваші поради поетам-по­чатківцям.

– Не боятися творити, фан­тазувати та недоспати. Недарма говорять про «безсонні ночі по­етів». Більшість із них починає писати саме вночі. Не треба со­ромитися своїх почуттів, навіть найпотаємніших. Творити та не боятися починати й радитися з мудрішими й зрілішими, а голо­вне – з Богом!

Оксано Ярославівно, щиро дякую за розмову та бажаю міц­ного здоров’я та нових успіхів на поетичній ниві!

Спілкувалася

Юлія САЧКО.

Пропонуємо увазі читачів авторську поезію Оксани Радевич-Грабовської

А я все ще вірю у казку!

А я все ще вірю у казку

І досі чекаю на диво,

Де зло не заховане в маску

І все неможливе можливо!

Невже це гріховна провина,

Ганьба для дорослого світу,

Коли щира мрія дитинна

Шукає зорю дивоцвітну?..

І хай відцураються друзі

(Дивачка не в моді сьогодні) –

Раюю в полоні ілюзій

За крок до земної безодні!..

А кажуть…

А кажуть, що душа людська – криниця…

У когось – море, в когось – океан,

Чиясь порожня, десь – як повний дзбан…

Та чи зуміє спраглий з них напиться?..

А кажуть, наче серце не старіє…

Воно, гадаю, – дзеркало життя:

Які нитки – таке ж і вишиття,

Яке зерно – такий врожай дозріє.

А кажуть: час лікує усі рани…

Щасливці, хто зумів себе зцілить!

Моя ж душа повік не відболить –

Ті рани вже – почесні ветерани…

А кажуть: ковалі свого ми щастя…

Та куємо щось начебто… Хто зна,

Чому вінчає фініш кривизна?..

Та що кується, те колись воздасться!

А кажуть…

Коли все не так…

Загнуздаю помисли печальні,

Зашнурую думи у кулак –

Хай німіють криком у мовчанні:

Що ректи, коли усе не так?!.

Як співати, коли рвуться струни?

Як сказати, коли звук затих?

Марно ждати із небес фортуни,

Якщо добре нам ні в сих ні в тих.

Що тепер благати щастя-долі

Й виглядати диво-журавля?..

Не змостити раю на престолі,

Коли в муках корчиться земля.

Ми самі себе отак скосили…

(Тішились синиці у руках!..)

То чому ж тепер забракло сили

Вишкребти із себе куций страх.

Не згуби у собі себе!

Не згуби у собі дитяти,

Зерен щирості не згуби…

Не дозволь криленят обтяти

Хижозубій пащі юрби!

Хай рясніє дитя-зернятко,

Добротою мережить світ!

Не марнуйся – почни спочатку

Борознити спадок-завіт.

Не згубися у дебрях світу –

Хай жебрак ти, а чи цабе!..

Не розтринькай намарне цвіту,

Не згуби у собі… себе!

Подарую вам щастя

краплинку!

Подарую вам щастя краплинку,

Просто щастя: людського й земного,

Свого серця віддам половинку –

Хай не лишиться смутку ні в кого!

Щоб серця ваші, впоєні щастям,

Умлівали від хмелю-любові;

Хай святе молитовне причастя

Запанує у думці і слові!

Нехай щастя літає по світу

І гніздиться у кожному серці!

Хай у душу, любов’ю зігріту,

Відчиняє добро диво-дверці!

Подарую вам щастя краплинку,

Що злеліяла серцем пестливим,

Нехай кожен із вас на хвилинку

Хоч на крапельку стане щасливим!

Знаєш…

Знаєш, уже не важлива

Ота наша перша злива,

Де кожна сльоза – щаслива

Й солодка така печаль!..

І казки на двох не буде…

(О, бублик всмакують люди!..)

Лиш досі щось тисне в груди…

Нехай – ні за чим не жаль!

А далі?.. Ех, що гадати?!.

Чекати весь вік відплати?

На серці – криваві ґрати…

Та крапля-сльоза – кришталь.

Осінній мінор

Осіннє листя золоте

Бринить мелодію кохання…

І, може, вперше (чи востаннє?)

У серці папороть цвіте!..

Та несподівана зима

Той цвіт цілунком остудила…

І опадають листя-крила,

Й надії-іскорки нема…

Під снігом – осені сліди,

У серці – музика осіння…

Снує ще доля павутиння,

Та стежка в’ється… в нікуди…

Наболіле

Докричалися, добазікались,

Допатякались, доревли!..

Охрестилися недоріками,

Тож тягнімо, мов ті воли!

Що накаркали – те і маємо,

Наплювали самі ж собі!

То на кого ми нарікаємо,

Захлинаючись у ганьбі?

Нас винищують – ми не бачимо!

(Це когось десь там, а не «нас»!)

Боже, дай же прозріти… зрячому,

Бо вже гупає дзвоном час!

А хвалилися, в груди билися

І браталися ж, як могли!..

Кров’ю братньою осквернилися –

Тепер корчимось від хули…

Чи оглухли вже, що не чуємо?

Мозок виїла глухота?..

Честю-правдонькою торгуємо,

Кров’ю штопаємо літа…

Шлях відміряли болем-відчаєм,

Злом-ненавистю поросли,

Упряглися в ярмо довічнеє –

Чи й розв’яже хто ті вузли?..

Нам би іншого! (Хай і гіршого,

Хоч іуду, аби чужий!..)

Що тепер сповідатись віршами?

Не почують, хоч вовком вий!

Не очистити душі війнами,

Від байдужості не спасти!..

Дай же, Господи, стати вільними –

Нас… від нас самих захисти!