Не забути і не зрадити

 20 лютого – особливий день у сучасній історії країни. Це День Героїв Небесної Сотні. День спогадів, день осмислення того, що ми пережили, скільки унікальних життів зі своїми мріями, надіями, прагненнями обірвалися під час Революції Гідності. Це день не для галасливих виступів, а день скорботи за ними, тими, хто загинув на війні на сході країни. І вшанування їх пам’яті є аж ніяк не слова, а наші дії, вчинки.

Уже сьомий рік триває слід­ство щодо подій під час Револю­ції Гідності. І коли завершиться – невідомо. Як до сьогодні чітко не сформульовані обвинувачен­ня тим, хто розстрілював мирних людей. Хто віддавав такі злочин­ні накази… В одному із інтерв’ю журналіст «The Telegraph» Девід Блер поділився своїми спогада­ми про події 18-20 лютого 2014 року: «Я був шокований, що бачу таке в центрі сучасної європей­ської столиці. Ніхто не намагався сховатися або втекти. Волонтери та медики без суєти виконува­ли свою роботу. Вони вражали своєю хоробрістю… Я дивився на цих людей, котрі перемогли жорстокий режим і все запиту­вав, чому вони не радіють. Але потім ми спустилися на Хреща­тик і там під музику несли і не­сли труни з тілами вбитих напе­редодні. Все стало зрозумілим. Перемога була дуже дорогою».

Загиблі на Майдані увійшли в історію як Небесня Сотня. Вони подарували нам шанс на зміни, додають кожному мужність і силу. Мені поталанило спілкуватися з багатьма учасниками Револю­ції Гідності. Один з них Роман Матійців розповів про знайом­ство із Сергієм Нігояном, Геро­єм України: «На барикаді по ву­лиці Грушевського, де вартував зі своїми друзями (це іменува­лося як периметр 33) познайо­мився із Сергієм. Грілися разом біля вогнища, пили гарячий чай, розмовляли і дискутували. Знає­те, що вразило найбільше? Його справжній патріотизм. Було див­но: вірменин є таким патріотом України. Бо, правду сказати, є люди, які народилися, виросли на цій землі, але такою якістю похвалитися не можуть. Сергій був цікавим співрозмовником, розумною людиною…».

Сьогодні про Небесну Сотню, події Майдану написано немало книг. Та перше видання під назвою «Небесна Сотня. Герої не вмирають!», підготовлене ТзОВ «Видавничий дім «Укрпол», з’явилося вже навесні того ж 2014 року.

Тоді ситуація була геть не­зрозумілою, проте цей колек­тив, як кажуть, по гарячих слі­дах, узявся за формування тако­го видання, аби розповісти про них – Небесну Сотню, справ­жніх Героїв. Зрозуміло, на той час не було ще особливих дослі­джень подій на Майдані, тому в цій книзі відсутнє відтворення хронології подій. Лише невеликі розповіді про них, Героїв, та їх світлини. Своєрідним заспівом книги є слова: «Небесня Сотня – це загиблі учасники мирних акцій протесту в Україні в пері­од з грудня 2013-го до кінця лю­того 2014 року. Під час прощан­ня із загиблими зі сцени Майда­ну 21 лютого 2014 року звучала жалобна пісня «Пливе кача…», що стала гімном Небесній Со­тні». Далі слідує її повний текст.

У книзі «Небесна Сотня. Ге­рої не вмирають!» вміщено роз­повіді про сто загиблих (під час подій на вулиці Грушевського – їх вісім та внаслідок бійні та від­стрілу снайперами, влаштованих силовиками 18-20 лютого, – їх 92). Звісно, цей список є непо­вним. На той час не всі прізви­ща загиблих були встановлені.

Цю книгу неможливо читати спокійно, бо кожна сторінка по­вертає до тих незабутніх подій, тим паче, що створена вона була якраз після завершення Револю­ції Гідності, коли у серцях пану­вав біль, сум. Про когось із ге­роїв написано лише кілька ряд­ків, те, що вдалося віднайти на той час. Ось як про Сергія Ша­повала: «44 роки, мешкав у Ки­єві. За освітою юрист. Був акти­вістом Самооборони Майдану. Знайшли тіло в Будинку офіце­рів 18 лютого. Зовсім сама зали­шилася старенька мати Сергія». Ще менше відомостей про Ми­колу Таращука. Лише «… помер 20 лютого від кульового пора­нення шиї». Так і про хмельни­чанина Миколу Семесюка. Про Володимира Топія написано: «57 років. Мешканець села Вишня Львівської області. Його шукали з 18 лютого. Його тіло знайшов син у Будинку профспілок. За­гинув під час штурму будівлі си­ловиками та пожежі». Розповіді про деяких героїв Небесної Со­тні не ілюстровані їх світлинами. Замість фото – палаюча свічка.

Розповідь про Олега Ушневича процитую сповна: «32 роки. На­родився в Дрогобичі в сім’ї пра­цівників ВАТ НПК «Галичина» Михайла та Євгенії Ушневичів. Багатьом працівникам нафтопере­робного заводу Олег запам’ятався під час похорону його матері у 1985 році; Євгенія Ушневич по­мерла під час пологів, народив­ши Олегу братика. Тоді триріч­ний Олег, не усвідомлюючи що сталося, ніжно та беззахисно ту­лився до своєї бабусі…

Його добре знають на Ско­лівщині, де після закінчення вишу вчителював. Пізніше де­кілька років мешкав і працю­вав на Піренейському півостро­ві. Повернувся на батьківщину, щоб побачити близьких. А як почув про Майдан, одразу ви­рушив туди. Багато днів і но­чей він провів у Києві, не поїхав звідти і тоді, коли люди почали гинути від куль. Так сказав про свою присутність на Майдані: «Не за Європу, не проти чи за когось конкретного ми тут сто­їмо. Ми боремося за їхнє май­бутнє…». До цього повідомлен­ня у соцмережах додав фотогра­фію із племінником.

18 лютого Олег врятував жит­тя Олексію Воронцову з Терно­поля. Наступного дня йому са­мому дуже обпекло ноги через вибух шумової гранати. На ньо­му обгоріли штани, ноги вкрили­ся ранами. Проте не поїхав до­дому. Олег Ушневич загинув 20 лютого. Був застрілений снай­пером на вулиці Інститутській біля Жовтневого палацу».

Кожна розповідь – це втраче­не життя, людські мрії та праг­нення. «Олександр Плеханов, 22 роки, студент архітектурного фа­культету КНБУБіА. Професійно займався танцями, активно за­ймався спортом. Дуже любив ве­лоспорт, брав участь у 200-кіло­метровому пробігу. Друзі згаду­ють його як творчу, талановиту та щиру особистість. Йому дуже добре давалася скульптура, ба­гато читав про кораблебудуван­ня, працював з деревом. З пер­ших днів Майдану підтримував його. 18 лютого отримав вогне­пальне поранення в голову під час мирної ходи до стін Верхо­вної Ради. Останні слова Олек­сандра до друга, який був по­руч: «Якби ж ти знав, як хочеть­ся жити! Як хочеться жити…». Помер у 17-й лікарні. Наступ­ного дня мав отримати диплом бакалавра».

«Володимир Наумов. 43 роки. Родом з села Шевченко Доне­цької області. Народився в день народження Т.Шевченка. Знав «Кобзар» напам’ять. За позовом серця поїхав на своїй машині на Майдан. Був викрадений та вбитий. Тіло виявили 18 лютого, вранці, на Трухановому острові. Загиблий мав на шиї хусточку Самооборони Майдану. Очевид­ці стверджують, що Володими­ра затримали вночі «беркутівці» в районі урядового кварталу за носіння цієї хусточки…».

«Ігор Костенко. 22 роки. У 2009 році закінчив Бучацький ко­легіум ім. св. Йосафата й напи­сав у випускному альбомі «Вірю, що колегіанти з патріотичним ду­хом будуватимуть Україну. Будь­мо українцями в душі і з Богом в серці». Один із найкращих сту­дентів Львівського національно­го університету ім.І.Франка. Був активним редактором Української Вікіпедії, молодим науковцем. Знав історію бездоганно… Вран­ці 20 лютого Ігоря було вбито. Його тіло знайшли біля Жовтне­вого палацу. В загиблого виявле­ні сильні переломи ніг. За сло­вами друга Володимира, який переносив тіло Ігоря, його ноги були побиті «так, що їх можна було зав’язати на вузол».

І як тут не згадати тепер віч-но 17-річного Назара Войтовича. Єдиного сина у батьків. Мріяв мандрувати, пізнавати світ. Міг би стати відомим художником. «За розповідями викладача жи­вопису і рисунку Тернопільсько­го коледжу Т.Панченко, на його малюнках незмінно були деталі української символіки – кали­на, тризуб, козаки…». Такою ж творчою особистістю був 51-річ­ний Валерій Брезденюк із Жме­ринки. Він працював у техніці ебру (малюнки на воді).

Будівельник Андрій Дигда­лович, викладач Микола Дзя­вульський, студент Роман Гурик, підприємець Едуард Гриневич, спортсмен Дмитро Максимов, театральний працівник Андрій Мовчан, науковець, викладач Богдан Сольчаник… Кожен з них робив те, що вважав за по­трібне. І не говорив при цьому пафосних слів. Ось це і є справ­жній героїзм, який не дозволяє страху смерті керувати життям.

Мабуть, оця книга дійсно уні­кальна, бо це чи не єдине ви­дання про героїв Майдану, які віддали своє життя в ім’я свобо­ди. Як написав ще тоді в 2014-ому один з них, журналіст Сер­гій Кемський, «докорінні зміни в суспільстві ніколи не здійсню­ються без зусиль тисяч і тисяч людей, які вирішили жити по-новому». І наш спільний обов’язок – пам’ятати про них, Героїв Не­бесної Сотні, і не зрадити, бо за­вдяки їм здійснилася (Р)Еволю­ція духу українства.

Любов ТИЧЕНКО.