Приватне підприємство ІПМЦ "Бойківська Думка"

Згарди

Анна

Стрімкий Черемош наганяв брунатні хвилі… Криворівню вже тиждень змивали знавіснілі води. Похмуре небо темніло розбуялими від громів хмарами, а чорнотілі запинала лісів вражали якоюсь таємничою красою. Плаї при­тихли дрімливими вівцями, які тиснулись до похмурих стін ко­шар, чим до безтями злостили своїх продимлених і пропахлих бриндзьою вівчарів. Не співали трембіти. Гори зіщулились у хо­лодному чеканні. Молодиці не пекли кукуци, а старі люди зно­сили молитви до Бога, благаю­чи помочі й небесного захисту.

Саме у таку днину молода ді­вчина Анна ішла в полонину. Го­стрий вітер бив її по лиці, тручав на землю, обривав цупку верету над її головою; краплі води не­милосердно товкли по молодому тілу так, що й живого місця не було. Мала антерис у тій висо­кости: мала побачити стару Гав­рилиху, мольфарку (як подейку­вали у селі) й невситиму чарів­ницю. Коли виповнилось Анні шість років, нежданно прийшла вона до хати й подарувала їй згар­ди – разок коралового намиста із кількома різьбленими диска­ми. Вона утішилась, а неня роз­злостилась до бісоти, бо з якої біди напімнулася ота «стара упи­рица» до її доні-одиначки? Гав­рилиха не зважала, лиш сказа­ла, що як буде Анні щось доля­гати, аби прийшла до неї в по­лонину і вона дасть тому ради. І нині йде Анна лісовими звора­ми, затулює очі від громовиць, трясеться від холоду… Мусить…

– Дідко би ухопив ту стару,-промовила сама до себе, – за­перласа у гори, аби я ноги стов­кала отими бедрами. Ади щи ня блуд озьме, то вже ніц не бде треба. І звізд не ввиджу через ототі громи.

Вечоріло, дівчина пришвид­шила свою ходу, і за якусь хви­лю перед нею постала неприві­тна колиба старої жінки. У ма­леньких злупаних віконницях не було видно ніяких ознак життя. Похмура дерев’яна будівля само­тньо бовваніла помежи густо на­шпиленими смереками, а лиску­че вороння звідчаєним криком навівало смутку. Мить Анна сто­яла перед дверима, поїдженими часом, у якомусь боязливому ба­жанні торкнутися їх. Врешті, на­важилась. Старі двері натужно й лунко заскрипіли у лісовому зво­рі. Їй здалося, що потрапила у буджигарню: тьмяне світло, яке просочувалось через малі вікон­ниці, слабо освічувало середи-ну хати: три повздовжніх сволоки, гряди і жердки за піччю, глиня­ну долівку й низькі лави. Курна піч чорніла каглою і нестерпим смородом. Приздріла. На лаві ле­жала Гаврилиха із заплющени­ми очима й тяжко дихала. Анна кинулась до неї.

– Агій, вуйно, проснітси, чи чуєте ня? – мовила до старої гу­цулки.

Жінка помалу розплющила обважнілі повіки.

– Хто то? – силкувалась під­нятись із лави.

– То я, вуйно, ачей не упізна­єте ня, малов була, як іс ня ви­діли, далис-те пацьорки, повіли, як буде зле, аби-м прийшла до вас. Зробіт шось, вуйно! Увижа­єтси всяка нечість, очей не можу склепити сночи. Неня каже, що то через оті пацьорки, що ви мені дали колис. Що була-м доброю дівкою до того без усякої хво­рости, не виділа-м лихе, – про­мовила засмучено.

– Анно! То ти, – полегше­но зітхнула Гаврилиха. – Я зна­ла – щє раз увиджу тебе перед смертю…

– Ба відки ви то знали, вуй­но? І шо вам є? Ви слабі? – вра­жено зголосилась дівчина.

– То ніц, шо мені є, – відмах­нулась рукою, – та з косов гу­пає постольчатом у двери…Але то таке… Слухай мене борзо , неба­гато чєсу маєш… Обіцєла-м тво­їй бабі боронити тебе від усьо­го нечистого… Усьо справдила…Мусіла-м тримати міцно закони, бо інчіше мала би-м кару на себе й рід свій….

– Які закони, вуйно, шо ся діє, на лячте ня оде, мені іще горі верхами вертатис, – зляка­но промовила до жінки.

– Не маєш шо сахатися, Анно, най ся тебе боять, – усміхнулась з натугою, – видиш отой потік може ся вгору вернути? Нияк…Так і ти не утрутиш із себе свого дару… Аж нияк… Лиш послухай ня… Там на жердці висят беса­ги… Поникай у них… Но… Бор­зо… Сміліше… Там щось запрє­тано для тебе…

Анна підвелася, пошукала очи­ма ослінчик, вилізла на нього й досягнула рукою заяложених полотняних торбів на сосновій жердині. З неохотою, поволі за­пхнула руку… Щось задзвеніло у тих повісних міхах. Відчула, як рука торкнулась холодного залі­за й злякано висмикнула її, при­хопивши якесь намисто… Піді­йшла до вікна – в руках були коралі, схожі на ті, які колись подарувала їй Гаврилиха… Раз­ків зо дев’ять червонявих намис­тин, помежи яких були прикрі­плені хрестикові згарди й різь­блені сонячними взорами кіль­ця. Вона ще ніколи не бачила таких дивних знаків… Оберну­лась – стара жінка, тяжко диха­ючи, сиділа на ліжку.

– Узєла-с… Слухай ня… Чула-с, шо баби про мене кажут? Чарів­ница, відьма… То є правда, Анно, а лиш на пів… Умію відгонити громи, уберегти худібку, захис­тувати чоловіка, аби нихто не зу­рочив… Ти, Анно, умієш теж… І твоя баба уміла… Не встигла дочикатис того чєсу, як станеш на порі… Як убереш згарди нині поночи, станеш межи полони­нов і небом, мовиш примівку – станеш на моє місце… І сильні­ша будеш… від нас усіх… Бо уро­дилас, як бережня роду нашого, і того каміння, потіка й всього шо тут лиш жиє…

Дівчина стояла ні жива ні мерт­ва, холодний страх заповзав у її душу, укривав дрижаками мо­лоде тіло…

– А не схочу? – мовила бо­язко…

– Зле, не буде хосну для усіх… Всягди біда прийде… Не мож роду позбавитиси… Нихто не візьме згарди… Лиш тобі дадут силу…Лиш із ними зможиш придви­діти, хоронити від злого… Лиш із ними… Возьме хто инший – усьо зло рід кине… уся біда вийде на того… Смерть прийде, – ви­говорила, знесилено відкинулась на домоткані подушки і додала :

– Іди, Анно, пазь добре, аби нихто не узєв чепраги… А тепер йди… Світ си крутит… Я посп’ю…Та з косов видко близойко… Не мусиш видіти скригінцаннє зуба­ми… Не знати, чи зле чи добре мене нині їмит… Іди… Не зами­кай… Розтвори двері…

Збентежена й налякана ді­вчина вийшла із ветхої граж­ди… Надворі вже зовсім стем­нілось… Похапцем ступила на мокротрав’я, щедро скроплене невсипучим дощем… Позаду чула скімливий стогін і жорстке ди­хання Гаврилихи… Якийсь неві­домий до цього часу страх звій­ною гадиною охопив усе її тіло… Раптом щось закричало… Вона здригнулась і зірвалась по стеж­ці донизу. Мокре гілля нещадно кремсало по лиці, гостре камін­ня рвало тонкі змережані посто­ли… Вона скакала через потоки, як та вивірка, за якою женеться ікластий хижень, перестрибува­ла через гіллячки у густій пітьмі, спотикалась, падала, притьмом схоплювалась і далі бігла… Щось жахливе кричало у її вухах, і ще більше наганяло несамовитого жаху… Зненацька зупинилась… Перед нею чорною дірою бовва­ніло кам’янисте провалля… Сто­яла, зморена жахною утечею, ди­вилась на лискуче намисто у сво­їй руці… Раптом щось здогадала – і жбурнула згарди у безкрай­ню темінь…

Згуба

– Свят, – може досить вже вилежуватись на траві? – нахму­рила брови чорнява юнка у яскра­во-червоній бандані. – Думаєш, я не хотіла б відпочити? Хоч би намет поставив! Дивись – Ліна з Ігорем швиденько все зробили і пішли купатись до водоспаду! І взагалі, – щоб я ще раз спокуси­лась на отаку авантюру. Мало того, що ноги стерла до крові, продираючись крізь ту гущави­ну, так ще маю усе робити сама, чи як?! І все заради чого?! Спати і чекати, що у спальник залізе гадина чи тішитись убиральнею під кущем??!! Ти чуєш мене, чи ні?! – жбурнула надувним ма­трасом у хлопця, котрий про­пускав транзитом усі слова своєї подружки й ліниво вилежував­ся на схованій від світу лісовій галявині, спершись головою на похідний рюкзак.

– Дався тобі той намет, Дар­ко! Не тисни! Дай відпочити! Що з тобою? Хто найбільше від усіх кричав про те, що хоче якоїсь екзотики? Га? Чим тобі гори не подобаються? Ти ж сама хотіла поїхати на Гуцульщину. Хіба не так? Якого біса ти тепер до мене чіпляєшся?! – спалахнув роздра­тованістю білявий хлопець. – Від самого вокзалу у Львові міз­ки виносиш… Набридло!

– Та роби, що хочеш! – за­дихнулась злістю чорнявка. – Сам облаштовуйся! – схопила фотоапарат і швидким кроком, майже бігцем, пішла по стежці.

– От дурепа! – пробуркотів собі під ніс. – Мертвого з гробу дістане. Казав Стас, що вона ви­їсть мені усі печінки… Так і є…Як не одне, то друге… Он Ліна Ігоркова, спокійна дівчина, про­блеми не робить. До ліхтаря все: який намет, який автобус, де спа­ти… Така краса навколо! Соне­чко, природа… Лиш насолоджу­ватись… Але хіба ж дасть?

Знервований підхопився, почав озиратись у пошуках рівнинного місця для намету. Врешті, поба­чив підходящу місцину. Став на­вколішки, узявся відгрібати дріб­ні камінці й соснові шишки, але робота не клеїлась. Зненацька по­чув позад себе кроки. Глипнув- його найкращий друган Ігорко зі своєю дівчиною вертались із прогулянки до невеличкого гір­ського ручая із каскадним водо­спадом на ньому.

– Бро, що за крики? Вас до потіка чути, – підійшов юнак із ворсистим смугастим рушником на плечах.

– Та…нічого… Дістала мене…Хоч із моста у воду скачи. У всіх дівчата, як дівчата, а в мене якась навіжена… От куди вона підхо­пилась? Ще й у такій глушині …

– Боїшся, що вкраде вед­мідь? – підсміхнулось рудоко­се дівчисько, – своє коханняч­ко треба пильнувати…

– Лін, ти що, – осмикнув дівчину Ігор, – не твоє діло, не встрявай.

– Та нічого я не боюсь, – зни­зав плечима Святослав. – Вед­мідь – то ведміль. Аби не пла­кала лиш… Не говоріть багато, краще допоміжть розкласти той намет, бо щось ніяк не второ­паю, що воно й куди…

Полудневе сонце злодійкува­то зазирало із-за хмари, здиво­вано глипало на туристів: воно ніяк не могло второпати, що за­були оті люди у таких незбори­мих нетрях. Хлопці метушились: сяк-так утрутили намет на міс­це, розпалили багаття, кинули кілька картоплин у жарке вугіл­ля. Ліна вмостилась на спальни­ку з книжкою в руках. Вечоріло. Дарки усе не було. Святослав па­лив одну цигарку за іншою, вре­шті, знервовано кинув:

– Слухайте, щось не те. Ско­ро стемніє. Треба йти її пошука­ти. Мало що могло трапитись.

– Та нічого із нею не сталось, – відмахнувся товариш, – хоче тебе понервувати, от і все. Пере­віряє, так би мовити, на міцність.

– Що ти мелеш, – роздрато­вано відказала Ліна, – ми боз­на- де у яких хащах. Он, з іншо­го боку від водоспаду – різке ха­пливе провалля, гадюки лазять … Хіба ти не розумієш, що таке ліс?… Чи ти думаєш, що вона така вже відважна? Бачить,що сонце на заході й до нас не йде?? Хо­дімо, пошукаємо її. Лише ліх­тарики не забудьте, бо в горах темніє скоро. Ідемо, – рішуче скочила на ноги й одягнула на себе вітрівку.

Занепокоєна трійця , озбро­ївшись нехитрим реманентом, вирушила у напрямку гірського кришталевого шипоту. Сонце ще зрадливо блимало на вершечки дерев і створювало хоч якийсь настрій для збентежених турис­тів. Раптом і воно зникло, за­лишаючи на розсуд непевнос­ти молоді серця, стривожені у своїх намаганнях віднайти по­другу. Високі смереки забурю­вались чорним воронням і го­стросписими гіллячками. Дзвін­ку тишу прорізувало викрикуване ім’я Дарки, а над лісовими не­трями тяжіла химерна напру­га. Зрідка повітря розтиналось звідчаяними криками невсипу­щих яструбів і шумом скрипли­вого лісу. За добру годину вони дістались до кам’янистого урви­ща. Пустка. Не було навіть і на­тяку на загублену дівчину. Суте­ніло. Тіло бралось дрижачками, страх поволі, але впевнено про­низував їхні душі. Завжди весела Ліна мовчала, продираючись по заповзятих ожинниках, обпікаю­чи руки лісовою кропивою. Зму­чена зупинилась, на мить при­тулилась до чорнотілої смереки й заплющила очі. Раптом вона щось почула. Воно був схоже на плач дитини чи якийсь стогін.

– Стійте, хлопці! Чуєте?! Якийсь звук, – стривожено прошепоті­ла дівчина.

– Який? Де? – зупинився Свя­тослав. – Нічого не чую. Тобі вже причувається зо страху.

– Ага! У страху очі великі, – насмішкувато промовив Ігор.

Звук повторився. Притлум­лений, наче шепіт у церкві, але окреслено відчутний. Шурхотів звідкись зліва, у кількох метрах від тієї сосни, на яку, у своїм бажанні відпочити, сперлась ді­вчина.

– Ось! Ось! Чуєте! Ви що глу­хі?! Ось, звідкілясь із-під землі долинає чи що…

– Так! Щось таки є… Десь отут, зовсім поруч, – майже по­шепки мовив Святослав.

Втрьох вони обережно на­близились до невеличкої урвис­тої ями, що була схожа на вов­чу пастку. Її було складно по­бачити від стежки, окрім того, вона була щедро прикрита сосно­вим і ялицевим гіллям. Оті ша­рудлі звуки, схожі на м’явчання кота, долинали саме звідти. Ліна обачно ступила на край і від­сахнулась – на дні ями лежала непритомна Дарка й тихо стог­нала. Хлопці присвітили ліхта­риком. Дівчина розкинулась у дивній позі, обсинцьована, уся в соснових гілочках, прилиплих до обличчя, із неприродно ви­вернутою ногою і зблідлим ли­цем. Поруч неї валялась чудер­нацька прикраса з різьбленими хрестиками, схожа на ті, які ко­лись, у старовину, носили жін­ки… Потиху день зовсім зчорнів. Хлопці нашвидку змайстрували ноші і, присвічуючи ліхтарика­ми, обережно зносили поранену подружку донизу. У кількох ме­трах позаду йшла Ліна й пильну­вала, аби чогось у тім поспіху не загубити. Була не з боязких, та дрижаки на всю силу вибива­ли дріб у її тілі. Раптом дівчина перечепилась об камінь і, знео­бачки, випустила із рук ліхтаря. Темінь накрила жовтувате світло й вогкий холод прошпацирував по її спині. Підняла голову – і завмерла: перед нею стояла ді­вчина, вдягнена у дивне убран­ня. Вишивана сорочка в коліно, яка, безперечно, знавала кращих часів, обтріпаний пояс довкола її стану, з якого звисали пасма тканини; на плечах дивом див­ним трималась розцяцькована на­кидка. Волосся було розтріпане й нечесане, з блідого, зовсім про­зорого обличчя якимось зачудо­ваним смутком позирали очі…Ліна заціпеніла. Жах стиснув її горло – вона не могла промовити ні слова… Примара ледь усміх­нулась і, простягнувши тремтя­чу руку, прошепотіла:

– Віддай…

Олена МИХАЙЛИШИН.