Приватне підприємство ІПМЦ "Бойківська Думка"

З чого починається держава?

Чому нам так погано живеться? Чому шукаємо щастя/достатку в інших країнах? Чому вони змогли побудувати сильні і розвинені держави, а ми — ні? Чому, хоча вже підходить до завершення третій десяток років сучасної незалежності, ми все ще борсаємося на межі повної втрати суверенітету, зав’язаємо в боргах, хоча маємо надмір природних ресурсів — і жодного просвітку не видно?.. Хто не ставив собі подібних запитань (говорю про українців), той, очевидно, ще й не жив. Не жив — у смислі — як громадянин. То, може, варто спробувати почати шукати відповіді?

Я недаремно поставив слеш між словами «щастя/достаток». На жаль, переважна більшість людей, з якими доводилося спілку­ватися, бачать своє щастя в матеріальному достатку або ж вважають (свідомо/несвідомо), що воно базу­ється (в прямий чи опо­середкований спосіб) саме на ньому. А відтак, ідучи за цією логікою, вбачають можливість побудови силь­ної держави виключно на засадах економіки. Нам по­трібні економісти-фахівці, спеціалісти в усіх галузях науки і техніки, — кажуть вони, — тільки тоді змо­жемо стати на рівень су­часних розвинених держав. Економіка, на їхню думку, є основою, профілюючою ідеєю становлення держа­ви, виходу з кризи й по­дальшого розвитку. Але чи так воно насправді?

Що ж, оскільки у по­передньому абзаці ми піш­ли шляхом міркувань від особистого до суспільно­го (державного), то й на­далі спробуємо притриму­ватися цієї послідовності, оскільки вона видається більш наочною.

Чи можливе щастя між молодими людьми проти­лежної статі бути побудо­ваним виключно (або про­сто на основі) матеріально­го достатку? Молоді люди (юнаки і дівчата), у своїй більшості, правдоподібно, скажуть: ні, потрібно щось більше — почуття, спільні ідеї, інтереси, зацікавлен­ня… Трохи старші — ті, хто вже встиг пережити деяку матеріальну скруту, певні труднощі в налагоджен­ні особистого життя, і, як наслідок, дещо «охолов» у плані романтики, а, слуха­ючи «настанови» старших, «досвідченіших» та, зробив­ши висновок, що й самі від цього порозумнішали, — скажуть: все-таки матері­альна основа має неабияке значення. А ще далі, з ві­ком, з подальшим «охоло­дженням» юнацької роман­тики переважна більшість (на жаль) скаже (або сво­їми діями/способом існу­вання покаже): матеріаль­ний достаток є фундамен­том побудови «нормально­го життя».

Так відбувається процес, який багато-хто назве «по­розумнішанням», а я б на­звав деградацією. Чому де­градацією? Бо метою люд­ського життя є навчитися любити. Любити ближнього (читай — усіх довколишніх людей), як самого себе і, навіть, більше — аж до са­мопожертви для духовно­го добра ближнього. Юна­ки і дівчата, а перед ними — й діти, у своїй переваж­ній більшості, стоять зна­чно ближче (хоча й неу­свідомлено) до істини. Не дарма ж сказано: «Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Не­бесне Царство» (Євангеліє від Матея, 18:3). Чому від­бувається така деградація? Бо людина не усвідомила (в силу певних обставин: не захотіла, не було, кому під­казати) головну мету жит­тя — навчитися любити. А дарма, бо в цьому і поля­гає справжнє щастя.

На матеріальному ж до­статку можлива побудова не реального щастя, а лише його «підробки», імітації. Чому? Бо саме поняття до­статку є відносним: те, що сьогодні вважаєш добробу­том, завтра (у порівнянні з життям більш заможних лю­дей) вважатимеш недостат­нім, а то й просто жалюгід­ним. Погоня за достатком обов’язково перетвориться на гонитву за вітром і, як наслідок, — постійне не­вдоволення своїм станови­щем. Про яке ж щастя тут може йти мова?

Тепер, коли ми завер­шили міркування в особис­тому плані, спробуємо пе­рейти до рівня суспільно­го (державного).

Чи можлива побудова сильної держави, якщо в основу покласти еконо­міку? Щоб відповісти на це запитання, не потрібно навіть багато теоретизува­ти: досить лише побіжно переглянути періоди ста­новлення тих західних дер­жав, які зараз вважаються розвиненими. Чи почина­ли вони з економіки — як головної ідеї? Ні. Спочатку вони формувалися як нації. Німці приходили до розу­міння, що вони німці, і це їх об’єднувало. Поляки — що вони поляки, французи — що вони французи — і це робило їх одним наро­дом, згуртовувало і нади­хало до боротьби. Це до­помагало вистояти у ви­звольних змаганнях проти поневолювачів, загартову­вало і формувало як єдине ціле. І тільки ПІСЛЯ цього починала будуватися еко­номіка, демократія, запро­ваджуватися інші суспільні надбання, які ми звикли за­раз називати загальнолюд­ськими цінностями. Біль­ше того, весь цей процес тривав століттями…

А що ж Україна? Чи вона вже не проходила через по­дібні явища раніше? Так, проходила, але, очевидно, недостатньо, не до кінця. Ставали на заваді як зовніш­ні, так і внутрішні чинни­ки, до аналізу яких тут вда­ватися (щоб не переобтя­жувати міркувань) вважаю недоцільним. Тому, схоже, зараз ми знову стоїмо на по­чатковому етапі формуван­ня нації: ми ЩЕ НЕ усві­домили, що є українцями. Або, проводячи аналогії з нашими початковими мір­куваннями (в особистісно­му плані) — ми ще (у пере­важній більшості) не навчи­лися любити один одного: цього разу — як українець — українця.

Ніяка економіка тут не допоможе. Не допоможуть жодні фахівці, якими б про­фесіоналами вони не були. Хіба ще не достатньо ми надивилися на «фахівців» при владі, які й досі фахо­во обкрадають нашу держа­ву? Чому? Бо не люблять її. Бо не розуміють, як можна любити інших своїх співвіт­чизників тільки за те, що вони теж українці. А від­так на перше місце став­лять матеріальний доста­ток. Зрозуміло, свій, осо­бистий.

І ці люди, при владі, не прилетіли з іншої плане­ти: вони такі ж, як і біль­шість із нас. Отож, допоки не навчимося любити своїх співгромадян тільки за те, що вони теж українці — не бачити нам ні справжньо­го, тривалого (а, до того ж, і здобутого у чесний спо­сіб) достатку, ні сильної, розвиненої держави.

Зрештою, хіба я це го­ворю тільки від себе? Хіба Степан Бандера не сказав, приблизно, те ж саме (“Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зре­штою втрачає все, в тому числі і хліб. Якщо народ обирає свободу, він мати­ме хліб, вирощений ним самим і ніким не відібра­ний”)?

Тут варто зауважити, що одним із найвідоміших лозун­гів того ж С.Бандери є «Бог і Україна». Тобто, спочат­ку «Бог», а потім — «Укра­їна», не навпаки. А що ж із цього приводу каже Бог? У Євангелії від Матея (6:31-33) знаходимо: «Отож не турбуйтеся, промовлявши: Що будемо їсти, що пити й у що зодягнемося? Про все те побиваються пога­ни. Отець же ваш небесний знає, що вам усе це потріб­не. Шукайте перше Цар­ство Боже та його справед­ливість, а все те вам докла­деться». Що означає «шу­кати Царство Боже»? Хіба воно не полягає в любові? Тільки тут ідеться про лю­бов у більш широкому пла­ні — до всіх людей.

Які ж висновки може­мо зробити з усього вище­наведеного? Схоже, тут усе просто. У всеохоплюючому плані — якщо будемо лю­бити ближнього — набли­зимо Царство Боже. У плані національному — якщо на­вчимося любити свого спів­вітчизника тільки за те, що він українець — зможемо наблизити побудову сильної, розвиненої України. Інак­шого шляху, очевидно, не­має. То ж справа — за ма­лим (і, водночас, великим та довготривалим проце­сом): спробувати переко­нати в цьому свого ближ­нього.

Ігор ЛЕПЕЦЬКИЙ.