Приватне підприємство ІПМЦ "Бойківська Думка"

Вівчарство повертається у Карпати

Природні умови завжди сприяли розвитку вівчарства у нас, на Сколівщині. Зараз географічний фактор мало впливає на характер господарювання й аспекти побуту бойків та їхньої культури. Як не прикро, але тепер рідко хто з горян хоче займатися вівчарством — цим колись поширеним і надзвичайно перспективним господарством. А, як знаємо з розповідей старожилів та коломийок, вівці годували, одягали і взували мешканців Карпат.
Та все-таки в нас, на Сколівщині, вівчарство не кануло в небуття. Наприклад, у Сможому, в окремих домашніх господарствах, селяни вигодовують по декілька овець. Як ми вже писали раніше в нашому часописі, є ентузіасти, які серйозно вирішили зайнятися вічарством. Хто вони? Серед них молодий підприємець, ветеран АТО Віталій Харитон. Чоловік має вищу освіту. Роботи за фахом не знайшов. За сприяння Сколівської філіфї Львівського РЦЗ вирішив відкрити власну справу в себе дома. Яким чином? Зважаючи на умови, наявність господарських приміщень та хороше пасовище, створили разом з дружино Світланою невеличке овече господарство. За вівцями доглядають всією сім’єю.
— Звичайно, у Віталія були інші мрії щодо працевлаштування, — каже його мама Раїса Василівна. — Адже він має вищу освіту. Пройшов війну. Чотири роки на сході України воював у танкових військах — це нелегко. Чимало пережито. Втратив здоров’я. Хотілося, щоб працював за фахом. Але поки не знайшов відповідного заняття. Не любить сидіти без діла. Є в господарстві кізочка та домашня птиця. Вирішили з дружиною Світланою зайнятися вівчарством. Та це й не дивно. Господарська жилка у Віталія є. Він — з родини Коханців, що переселені в час операції “Вісла” в наші краї із Тарнави Нижньої. Вони були добрими господарями. Моя мама Марія Коханець оповідала, що мої дідусь і бабуся та прадідусь і прабабуся Віталія, окрім іншої худорби, утримували в своєму господарстві отару, в якій налічувалося понад 5ОО овець. Вівчарство для них було улюбленою справою. Коли, під час операції “Вісла”, їхню родину вивезли з Тарнави Нижньої, нічого не дозволили взяти з собою. То був червень. Вівці якраз літували в полонині. Так там і залишилися. Про долю отари мої дідусь і бабуся так і не дізналися до кінця свого життя. Тільки коломийка з дому, яка приходила часто в думках, нагадувала їм про рідний край та господарку:
Ой, на весні, трембіточку чути від Тарнави,
То вигонят в полонини вічарі отари.
Ніби хмари ся рухают зеленийким плаєм,
А вівчарі із Тарнави на трембітах грают.
Саме, наслухавшись переказів про господаровитих прародичів та вівчарство, яким вони займалися, Віталій вирішив випробувати свої сили в цій справі.


Новостворене овече господарство Харитонів у Сможому розвивається. Приємно, що цьогоріч тварин в ньому стало більше — вже є невеличка отара з десяти овець. Ягниці, після окоту, дояться, отож, сім’я має щоденно по літрі молока. Та й м’ясо своє в господі появилося.
— Отара — невеличка. Прибутків від неї ще нема. Через 3-4 роки, коли овець стане більше, хоч зо п’ять десятків, тоді можна буде їх продавати, буде м’ясо, молока вистачатиме на виготовлення бринзи та різних сирів і для себе, і для туристів,— кажуть господарі. — Вівці у нас романської породи. Невибагливі. Вони навіть взимку ходять по вулиці. Важать дорослі барани і ягниці до 50 кілограмів. Так що надіємося, що через декілька років, коли їх стане більше, можна буде ними торгувати.
Господар, при спілкуванні з нами, наголошував, що хоче жити і заробляти вдома, біля сім’ї, бачити, як ростуть діти, виховуати їх, а не їздити, як раніше, на заробітки. Мріє своєю діяльністю приваблювати до нас у гори туристів. Зауважував, що приїжджі діти можуть бавитися з ягнятками, гладити їх. — Ті, кому пощастить побувати в гостях у Харитонів, мимоволі стануть дегустаторами овечого молока, а згодом і сирів. Після цього обов’язково захочуть сюди повернутися ще не один раз.
Вівці в господарстві Харитонів — не лише для приваблення туристів. Віриться, що вони стануть справою життя молодого господаря. Є в господарстві і домашня птиця та кізочка…


Варто відзначити, що й діти Харитонів дуже люблять овечок, годують їх. Чотирнадцятирічний Юрко з великим бажанням пасе отару з десяти овець неподалік від дому — в урочищі Гвоздарня. Із собою, скотарити, завжди бере книжку, голосно читає, а вівці пасуться біля нього. Вивчив чимало віршів напам’ять. Завжди дбає, щоб отара знаходила кращу пашу. Турбується, аби швидше загнати овечок до стайні, коли падають проливні дощі, щоб не набирали у вовну води та не ставали від цього важкими… Хопчик надзвичайно подружився з тваринами. Його не треба змушувати до роботи, бо сам не хоче сидіти без діла.
Удома бабуся Раїса Василівна часто організовує для дітей голосні читання. Це теж подобається їм — і Юркові, і маленькій Настусі. А ще вона часто росповідає історії з життя родини, про своїх батьків і прадідів, наголошуючи, що в їхніх господарствах теж були вівці.
— Пам’ятаю, як мама пряла вовну, в’язала светри, шкарпетки. Ще й нині вдома є прялка. Планували зі знайомою поїхати в Косів та навчитися ткати ліжники. Карантин перешкодив. Але від задуму не відмовилися.
Отак, живе і працює сім’я горян у Сможому. Нехай же їхнє новостворене господарство розшиюється, отари овець приносять Харитонам прибутки, користь і задоволення.

Світлана ФЕДЕВИЧ.

Фото з архіву сім’ї Харитонів.