Приватне підприємство ІПМЦ "Бойківська Думка"

Василь Рожко і Михайло Щур: мир цікавіший за війну

Село Урич нині активно розвивається і може бути прикладом для ін­ших карпатських населених пунктів як успішної співпраці місцевої грома­ди та Державного історико-культурного заповідника «Тустань». За остан­ні роки туди прокладено дорогу від Верхнього Синьовидного та до Східни­ці, також якісно змінилася інфраструктура. А це означає збільшення ро­бочих місць для мешканців цього регіону і нагода розвивати бізнес у сфері обслуговування туристів, яких приваблює туди Тустань.

Але такі зміни стали можливі лише у взаємодії команди Тустані із ури­чанами та підприємцями.

Ми поспілкувалися зі засновником за­повідника і головою гро­мадської організації «Тус­тань» Василем Рожком та приватним підприємцем і депутатом Михайлом Щу­ром про їхній позитивний досвід: як пройти шлях від непорозуміння до взаємо­дії задля розвитку.

Кілька років тому Михайло Щур почав зво­дити будівлю на приват­ній території в Уричі, яка виявилася в охоронній зоні. І тоді ж почалися непо­розуміння і судові позови. У чому полягало це про­тистояння?

Василь Рожко:

– З паном Михайлом ми познайомилися 10 ро­ків тому, коли він розпо­чав будівництво. А сьогодні він є представником грома­ди Урича в Підгородецькій сільській раді і господарем, який думає про розвиток не лише своєї території, а про інтереси свого села і ширше. На щастя, історія, яка почалася з протисто­яння, переросла у співп­рацю.

Михайло Щур:

– Я як власник земель­ної ділянки в Уричі змі­нив цільове призначен­ня і взявся будувати. Аж тоді з’ясувалося, що моя ділянка перебуває у межах охоронної зони. І почала­ся між нами така маленька війна. Я собі вважав, що маю право будувати, бо во­лодів усіма документами, все було законно. Але як пізніше мені сказали пред­ставники заповідника, що то є охоронна зона. Був певний період часу, коли ми один одного не зрозу­міли і дійшло до суду.

Василь Рожко:

– Мені сказали, що пан Михайло рівняє ді­лянку і щось буде буду­вати. Я йому по-телефону сказав: там не можна бу­дувати, бо там охоронна зона. За деякий час я поба­чив, що в пана Щура змі­нено призначення. Мене тоді зацікавило: хто дав до­звіл, чому не враховують­ся питання заповідника? І воно було так дуже гостро, бо пан Михайло активно діяв, дуже багато техніки привіз, почав все швидко будувати. Ми викликали міліцію. Ані, міліція, ані прокуратура цього не зу­пинила. Ми пішли в суд, приїхали з журналістами і протистояння перерос­ло в ту площину, коли ми вже не могли сідати і го­ворити. Нам було важли­во, щоб зупинили будів­ництво в охоронних зонах, а пан Михайло був госпо­дар і теж відстоював своє право на приватну ділян­ку. Нам цей період треба було перейти, щоб поди­витися з іншого кута зору і зрозуміти.

Як знайшли порозу­міння?

Михайло Щур:

– Ота маленька війна тривала близько 7 років, було 19 судових засідань і аж згодом, після трьох ро­ків затишшя, ми зрозумі­ли, що треба далі жити, ві­йна колись має закінчити­ся. Проблема була в тому, що ми не мали зустрічей із представниками заповід­ника один-на-один. І ми нарешті сіли за стіл, поча­ли вести розмову. Вияви­лося, що там трохи підігрі­вали протистояння сторон­ні люди, не так трактува­ли, як воно було. Тустань поставила свої умови і я з ними погодився. Там є об­меження по висоті, по ши­рині забудови. Розробили проект, його я погодив із заповідником. Я вважаю, що ці умови – правильні, бо наше село – унікальне і не може бути таке, як у Східниці: якщо ми зараз будемо забудовувати 5-по­верхові будинки, це вже не буде заповідник, а суціль­ний будівельний майдан­чик. Ми спільно розвиває­мо Тустань і свій бізнес. У нас із заповідником, слава Богу, уже зараз не виникає ніяких проблем, ми зна­йшли спільну мову, роз­виваємося і йдемо вперед. Я за погодженим проек­том будую споруди, які в майбутньому працювати­муть як харчоблоки, типу ресторану і малі архітек­турні споруди.

Василь Рожко:

– За останні роки Тус­тань стала дуже відомою. Завдяки фестивалю і діяль­ності заповідника людей почало їхати більше. Пан Михайло мені регулярно казав: от приїжджає щора­зу більше людей і коли ді­йде до півмільйона за рік, це півтора тисячі за день, 500 людей захоче їсти за годину, це жодна хата в селі не прохарчує стількох туристів і щось треба ро­бити. Заповідник не може забезпечити цієї комерцій­ної інфраструктури, харчо­вої, сервісу, тому що в ньо­го функції музейні, збере­ження. І друге, що на час фестивалю в нас завжди був транспортний колапс, блокувалася дорога маши­нами, їх було дуже багато, а зараз щонеділі заставле­на дорога від гори донизу. І виключно силами запо­відника це неможливо ви­рішити, лише у співпраці з бізнесом, а це місцеві під­приємці, власники землі. Відповідно, так в коман­ди Тустані з’явилося розу­міння, що інфраструктура теж не менш важлива для захист Тустані.

Михайло Щур:

– Ми неодноразово спілкувалися, робили кру­глі столи з заповідником та підприємцями, які бе­руть участь у розвитку Тус­тані. Спільно розробили детальний план території. Я зобов’язався облаштува­ти стоянку для автобусів, оскільки в мене територія, яка пасує для того. І за­раз ми йдемо разом, ро­бимо одну справу. Звичай­но, Тустань розвиває ту­ризм по-своєму, бо вона має свої функції, а ми як допоміжні беремо участь в обслуговуванні турис­тів і помагаємо в інфра­структурі.

Василь Рожко:

– Ми зустрічаємося для того, щоб домовитися про спільне бачення розвитку. Що би мав бачити відвід­увач, що він би мав пере­жити? Бо для туриста нема різниці: чи це пан Михай­ло, чи пані Наталя, чи за­повідник. Для нього – це все Тустань. Якщо людина приїхала туди з сім’єю, аби гарно провести час, їй важ­ливо крім екскурсії форте­цею і музеями, ще й смач­но поїсти, залишитися на ніч. І тому було сформо­ване бачення, який би мав бути цей простір. Бо село – це бойківська архітек­тура. Ми довго дискуту­вали, якою візуально має бути долина до скель: се­редньовічна чи бойківська. Але насправді там не було ні фортеці, ні села. Тому чесно, якщо це буде су­часна нейтральна архітек­тура, яка добре вписана у ландшафт, не домінувати­ме над пам’яткою, але яка виконує функції, необхід­ні для сучасних туристів.

Як сприймає місцева громада оці зміни в селі?

Михайло Щур:

– Місцева громада сприймає розвиток до­бре. Бо по-перше, є ро­бочі місця, є рух і є мож­ливість людям збути свій сільськогосподарський то­вар. Я думаю, що це є до­бра справа для усіх: і для заповідника «Тустань», і й для місцевого населення. Ми робимо спільну спра­ву, розвиваємо наше село. Я як депутат сільської ради можу сказати, що ми від сільської ради зробили ба­гато. Наш клуб не ремон­тували 50 років, а ми нині замінили всі вікна і две­рі, зробили фасад, пере­крили дах, відреставрува­ли церкву. Село починає розвиватися і завдяки но­вій дорозі.

Що саме отакими спільними зусиллями вдало­ся змінити в інфраструк­турі села і Тустані?

Василь Рожко:

– За останній рік ми зро­били більше, ніж за останні кілька десятиліть. Це все вдалося у співпраці з па­ном Михайлом і місцевим підприємцями у взаємодії з заповідником, за підтрим­ки влади. Завдяки Андрію Парубію і Олександру Га­нущину та активній участі Миколи Романишина зро­блено дорогу до скель і у бік Східниці, ще раніше побудовано до Верхнього Синьовидного.

Минулого року про­ведено електрику, теж не лише для заповідника, а для усієї цієї території. Ще минулої зими це було до­сить дикувате місце між скелями і церквою, така хаотична стихійна торгів­ля. Всім було некомфорт­но: і відвідувачам, і навіть підприємцям. Але вдалося сформувати торгівлю для місцевих підприємців по-новому, в якісному гарному просторі. Колишню «сти­хійну торгівлю» перетво­рено на дитячий майдан­чик і разом з інфраструк­турою, дорогою, пішохід­ною зоною, розворотом ця локація набула дуже кра­сивого вигляду. Тобто ви­рішено всі найнагальніші проблеми.

І для Карпат, і для Укра­їни – це добрий приклад розвитку, який вже мож­на мультиплікувати.

Нам треба робити роз­виток на основі спадщини. А це можливо, якщо сіда­ти, говорити, брати на себе відповідальність, домовля­тися і потім виконувати те, про що ми домовилися. В нас не різні інтереси, всі інтереси – розвиткові. Ко­манда, партнерство потре­бує довіри і вона виявля­ється, коли починаєш ба­чити людину по-іншому. А це народжується в спіл­куванні. Тому найцінніше в Тустані – це така еко­система. Заповідник, село і бізнес самі окремо нічого не зроблять, не досягнуть успіху. Зробити це мож­на тільки разом. І це про Тустань.

М. КРИЖАНІВСЬКА.

(Публікація розмі­щена в рамках проєкту: «Комунікаційна кампа­нія «Культурна спадщи­на для сталого розви­тку», що фінансується в рамках програми «Ме­режі й аудиторії» за підтримки Українського культурного фонду).